на сторінку Традицій

Календарні свята й обряди (продовження)

На всій території Поділля були розповсюджені новорічні церемоніальні обходи ряджених - "Меланка". Центральну роль - "Меланки" - виконував парубок, переодягнений у народне вбрання дівчини. Всі інші карнавальні ролі за традицією також виконували нежонаті хлопці. Одним із символічних компонентів "Меланки" було новорічне орання та посів.

Поступово це свято перейшло у народну забаву. Парубки збирались групами, наймали музику, і ходили попід вікнами хат, де були дівчата. Парубки співали пісні, у яких звеличували батьків дівчини, а головним чином, і саму дівчину. Обряди в кожному домі завершувались традиційним проханням нагороди - "прядива на намітку, св. Миколі на очкур".

Популярним персонажем новорічних обрядів був "ведмідь". Його зображував хлопець, обв'язаний гороховою соломою або перебраний у вивернутий догори вовною кожух. Разом із своїм поводирем - "циганом" - він розігрував кумедні сценки з репертуару скоморохів-ведмежатників. На "Василя" було прийнято заводити в хату прикрашеного квітами коня, називаючи його при цьому "полазним". Подекуди "вінчувати" з конем ходили на другий день різдва. У минулому столітті представники духовенства і панівних верств населення також дотримувались звичаю новорічного "полазника"-тварини. Слуги брали коня, вола і барана, де є ця худоба, прикрашали їх поясами, колоссям, калиною, барвінком і в такому вигляді уводили до кімнати поздоровити господаря з Новим роком, нового щастя.

Було поширене в селах Поділля новорічне посівання зерном, ця традиція подекуди збереглась і в наш час. Символічне посівання здійснювали і батьки, і діти. В хаті розкидали на підлозі і столі хлібні зерна, виголошуючи традиційне поздоровленні: "Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю" або "Сійся, родися, жито-пшениця, на Новий рік, на Василя". За повір'ями ці зерна могли виконувати роль оберегу. Господарі іноді обсипали ними вікна.

Різдвяно-новорічні урочистості завершувались святом Богоявлення, відомим у народі як Водохреще (Ордан, Ардан). Вечір напередодні (5 січня) називали щедрим, другим святвечором, другою вілією, голодною кутею. Цього дня, як і перед Різдвом, утримувались від господарських робіт, постилися, готували кутю. Центральне місце в святі Богоявлення займали обряди, пов'язані з водою.

Обов'язково ходили до церкви святити воду. Цією свяченою водою починалася трапеза, нею ж кожен господар кропив усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці. На голодну кутю подекуди готували спеціальні коржики з медом - "підпалки". Перед вечерею батько, син чи брат батька ходив з підпалком у кошару, кропив там "святою" водою, писав хрести крейдою на дверях, воротах і їв підпалок, щоб "врятуватись від злих духів".

На основній території Поділля щедрували не на Новий рік, а напередодні Водохреща. У цих обходах вже не брали участі ряджені. Хлопці й дівчата виконували під вікнами поздоровчі пісні, обов'язково повторюючи: "Щедрий вечір, добрий вечір".

Кульмінаційний момент церковного свята Ордані - занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалась освяченою. За давньою традицією, ця церемонія відбувалась під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест, пробивали ополонку. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. У день водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних корогов учасники цих процесій несли запалені "трійці" - три свічки, перевиті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. В небо одночасно підкидали голубів, попередньо прикрашенних стрічками з кольорового паперу. Поява цих птахів на Ордані мала символізувати "духа Божого". Йдучи на водосвяття, жінки несли разом з "трійцею" саморобні "арданські" хустки з грубого полотна. Їх запалювали разом із свічками. "Арданським" хусткам у народі приписувалась цілюща сила. Якщо виникала потреба, димом від них підкурювали і людей, і худобу. Універсальними ліками від усіх хвороб вважалася "арданська" вода. Наповнені нею пляшечки донедавна стояли напоготові у кожній селянській хаті.

Після Водохреща в подільських селах розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Зимові м'ясниці у народно-побутовому календарі були часом веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сімейні влаштовували складчини, ходили один до одного в гості. З метою наблизити весну в деяких місцевостях пекли великий хліб і обносили його "за сонцем" навколо хати.

2 лютого відзначали свято Стрітення. В цей день, за повір'ями, зима зустрічалась з літом і боролась з ним. Літо уособлювалось в образі скромної дівчини, прикрашеної ніжними рослинами, а зима - в образі буйної жінки, голова у якої, наче бочка, а губи, як відра. До схід сонця набиралу воду в криницях. Ця "стрітенська" вода вважалась цілющою.

Напередодні Великого посту, який тривав сім тижнів до Великодня, у традиційному харчуванні важливе місце відводили м'ясним і молочним стравам.

На Поділлі Масляну справляли без особливих церемоній: катались на санях, ходили в гості, готували вареники, частували горілкою. Масляну зображувала заміжня жінка, яку із сміхом та жартами возили селом сусідки. Іще нежонатому парубку, який лише потрапить до рук, молодиця або й баба прив'язує до руки або до ноги шматок дерева - переважно качалку, неначебто в покарання за те, що не оженився. Кому прив'яжуть колодку, той має відкупитися, заплатити тим, що прив'язано. На Масляну парубки пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами - "купували колодку". У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хустку, оздоблюючи її квітами й ініціалами свого обранця. Разом з 2-4 писанками вона вручала її парубку на Великдень - "повертала колодку". Такі ритуальні обдарування виявляли взаємні симпатії молодих людей і нерідко завершувались укладанням шлюбу.

Ряд звичаїв і повір'їв приурочували до початку Великого посту - так званого жилавного понеділка. В цей день випікали спеціальні коржі - "жилавники". Саджаючи їх до печі, господиня накладала на кожний з них хрестик з соломи. Залежно від того, як випікались "жилавники", судили про здоров'я членів сім'ї у майбутньому.

У Великий піст, коли земля очищалась від снігу, дівчата починали закликати весну:

А вже весна скресла,
Що ти нам принесла?
Принесла вам росу,
Дівоцьку красу.
Гей, дівчата, весна крана,
Зілля зелененьке.

Серед весняних свят у подолян найбільшим багатством обрядових дій виділявся великодній цикл. Встановлене християнською церквою на честь "чудесного воскресіння Ісуса Христа" свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чіпко утримувало язичницькі традиції. До них можна віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо. Після "середпістя", яке ділило Великий піст на дві рівні половини, у народному календарі подолян виділяли "білий", "вербний", "страсний" тиждень. На "білому" тижні білили хати й сіяли розсаду капусти. У "вербну" неділю приносили з церкви освячену вербу і шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу, приговорюючи: "Лоза б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень". Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів у череду.

Від "вербної" неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували "писанки", красили "галунки", начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску й солодку бабу. Освячені у церкві великодні страви вважались сильнодіючим магічним і лікувальним засобом. Так свяченим маком на Юрія обсипали обору, щоб застерегтися від відьом, свяченим салом лікували вим'я корови, цілушку свяченого хліба давали покуштувати, коли боліло горло, тощо. Існувало повір'я, що рештки великодніх страв - кістки та інше, закопані на межах ланів, можуть врятувати їх від граду.

У "страсний", або "чистий" четвер перед Великоднем на Поділлі було заведено "чистити" жеребців і свиней. Увечері цього дня кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку ("страсну"). Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись таким чином захистити свій дім від злих сил. За допомогою "страсної" свічки прагнули лікувати лихоманку і бешиху (рожу), її давали в руки конаючим, щоб полегшити предсмертну агонію. За народними повір'ями, свічка могла врятувати від громової зливи чи пожежі, що виникає від блискавки.

В ніч з суботи на неділю, на пагорбах чи коло церкви розкладали багаття.кожна сім'я у селі мала виділити дрова для спільного вогнища. Тих, хто забував про цей обов'язок, карали тим, що викрадали яку-небудь дерев'яну річ з двору. Підготовкою великого колективного багаття, яке мало горіти всю ніч, звичайно займалась парубоча молодь.

Весною древні слов'яни-хлібороби весело відзначали свято пробудження землі від зимового сну, появу першого листя на деревах. Свято це відбувалось у священних гаях, де виконувались ритуальні пісні й танки - гаївки. Коли християнська церква не змогла знищити цієї традиції, вона була вимушена пристосувати її до Пасхи.

Масове великоднє гуляння відбувалось у дворі біля церкви - на кладовищі. На "гаївки" збиралось усе село. Люди вдягали найкращий одяг, обмінювались традиційними привітаннями: "Христос воскрес!" - "Воїстину воскрес!", дарували один одному писанки та крашанки (галунки). Дівчата повертали своїм обранцям "колодки".

Різноманітними були віликодні забави. Починаючи з неділі протягом трьох днів усім парафіянам дозволялось дзвонити у церковні дзвони. Найбільше цим правом користувались діти. Пасхальному дзвону приписувалась певна ритуальна роль. Вважалось, що він відлякує "нечисту" силу і сприяє тому, "щоб гречка родила". Крім дзвонів ритуальний шум створювали за допомогою всіляких саморобних пристроїв. Хлопці-підлітки стріляли на Пасху з самопалів - "моздирів". Найважливішою частиною великодневого масового гуляння просто неба вважались ігри, пісні й танці. Молодь сусідніх сіл змагалась між собою в тому, хто краще організує гаївки. Розрізняли ігри дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загальні. Популярною дитячою грою було "цоканє" - биття яйцями. Спочатку "цокались" носками, а потім "гузками". Той, кому пощастило розбити яйце суперника, забирав його собі як виграш. Парубочі ігри - "піп", "чорт", "харлай", "каши варити", "довгої лози" та інші мали здебільшого характер змагання у спритності, швидкості й силі. В дівочих іграх - "шум", "жельман", "кострубонька", "мак", "кривий танець" - випробовує художні здібності учасниць - вміння перевтілюватись у певний образ, вміння співати і танцювати. Недарма великодні ігрища у народі вважалися справжнім ярмарком наречених.

Кожна гаївка виконувалась як драматична сценка. Найчастіше в них обігрувались мотиви весняного оновлення природи, кохання, шлюбного життя. Нерідко водили хороводи - кругові та ключові. До кругових відносились танки "мак сіяти", "перепілка", "зайчик", "ящірка", "король", "нелюб" тощо., до ключових - "галка", "чечітка", "горобчик", "кривий танець", "шум", "просо сіяти". У грі "Горошок", наприклад, співали:

Вийся, горошку, в два стручки,
Зароди, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Та на весілля просили.

В хороводі-пісні "Огірочки" дівчата зображували, як в'ється огірок і приспівували:

А вийтеся і огірочки,
Зелені пупляночки,
Тож ся в'ют.
А другі ся приглядают,
Чи хороше розцвітают,
Тож цвітут.

Цікавою парубочою грою була "Башта". Мистецтво "строїти башту" полягало в тому, що на плечі п'ятьох найдужчих хлопців ставали чотири, на них - три, ще вище - два і нарешті - один. Багатоярусна акробатична композиція не просто стояла, а рухалась, що вимагало від виконавців великої злагодженості у діях. Такою "баштою" завершувались гаївки. У багатьох селах Поділля в останній день великодніх свят всі селяни, взявшись за руки, "обіймали церкву" і три рази обходили її, наспівуючи обрядові пісні.

Пізніше кожна дівчина до Пасхи готувала для свого кавалера саморобну прикрасу з матерії і картону, що мала форму квітки, букета або серця. Ця прикраса ("котильон") оздоблювалась бісером. На святковому вечері в клубі, коли оголошували "котильоновий вальс", дівчина вручала подарунок хлопцю, заявляючи тим самим привселюдно про свою симпатію. Обдарований кавалер повинен був протанцювати з дівчиною, а потім пригостити її солодощами. Таким чином стародавній ритуал "колодки" перейшов у "котильони".

У деяких місцевостях Поділля і у XIX ст. зберігався звичай виголошення великодніх віршів. Ці твори мали гумористичний характер і були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Як правило, їх виголошували з дзвіниці мандрівні школярі - "бакаляри", заробляючи таким чином собі на прожиття.

На другий день після Пасхи чоловіки ходили поздоровляти попа, пана і один одного. При цьому обмінювались писанками та крашанками. На третій день ходили жінки поздоровляти попадю паню та одна других. Ходили вони з калачами, христосувались і обмінювались писанками і крашанками.

Широко побутував звичай обливання на перший день Пасхи. Обливались водою переважно молодь і діти. Пізніше було прийнято, щоб парубок обприскував свою дівчину парфумами. За тадицією, дівчата могли відкупитись від купання певною кількістю крашанок чи писанок.

У весняному циклі подолян значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. На ранньому етапі після прийняття християнства великодні ігрища - гаївки - проходили безпосередньо біля могил родичів. Кладовища, виділені в окреме місце, були заведені порівняно недавно, до того ж подоляни ховали своїх мерців у церковній огорожі. Померлих родичів на Східному Поділлі провідували, як правило, у першу неділю після Великодня, яка тут називалась "проводи". На кладовище несли паску, яйця, інші страви, обідали прямо на могилах. У деяких місцевостях було заведено пов'язувати рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню за "упокій душі". Ці звичаї або окремі їх частини і зараз побутують як і в селах, так і в містах.

З культом предків, очевидно, пов'язано і свято "Рахманський Великдень", яке подоляни приурочували до першої середи-четверга після Пасхи. За міфологічними уявленнями, рахмани - християнський народ, який живе у далекій таємничій країні, де панує вічне блаженство, тому люди не знають ліку часу. Щоб повідомити їх про прихід "світлого воскресіння", необхідно буде неначебто кидати першу шкарлупу від великодніх яєць на біжучу воду.

Комплекс звичаїв та обрядів був приурочений до дня Юрія (23 квітня). Вважалось, що, якщо "на Юра сховається в житі кура", буде хороший врожай. Було прийнято кидати в озимину кістку від м'ясної страви (частіше - кістки великоднього поросяти). А вночі господарі запалювали свічки у хлівах, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, аби захиститись від згубного впливу відьом.

Завершення весняеого і початок літнього циклу календарних свят у східних слов'ян було пов'язане з троїцько-русальною обрядовістю. На зелені свята українці Поділля обов'язково "обмаювали" подвір'я, хати, господарські будівлі зеленими гілками дерев: клена, верби, акації, липи, берези, ясеня, горіха, дуба. Небажаним деревом вважали осику, на якій повісився Іуда Іскаріот. Зазвичай, гілки кріпили коло стріхи, вікон, за вікнами. Одночасно підлогу стелили пахучими травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою та ін. Особливою популярнісю користувався аїр (Acorus calamus), відомий на Поділлі як татарське зілля. Розповідали легенди про те, що ця трава росте там, де проходили шляхи татарських набігів на Україну.

На зелені свята, як і на "проводи", провідували померлих родичів. При цьому в деяких місцевостях північної зони могили також обсипали татарським зіллям. Тут же, на кладовищі, влаштовували панахиди й спільні поминальні трапези. Ця традиція у іншій формі існує і тепер.

Деякі троїцькі обряди носили яскраво виражений землеробський характер. Від Трійці розпочинався період посту - Петрівка. В перший понеділок посту на Поділлі відзначали свято "розгри", чи "русалії". Найчастіше в цей день проходив обряд "гонити шуляка". Специфічна особливість обряду "гонити шуляка" полягала у тому, що його виконували заміжні жінки. На другий день зелених свят, зібравшись зранку компаніями у шинку, вони ставили одна одній "могорич". Подібні колективні зібрання були необхідною запорукою збереження курчат від яструба. Іноді з гілочок, хусток та інших матеріалів виготовляли ляльку - "шуляка". Поклавши поруч з нею кілька зерен, а також хліб, цибулю, сир і м'ясо, імітували годування птаха. Сидячи навколо і п'ючи горілку, жінки приговорювали до нього: "Не дивись на курчат, а дивись на падло", "Не йди до курей, а йди до падла". У ході бенкету розігрувались різноманітні сценки з життя "шуляка" (весілля, народження дитини - малого шуляченя тощо). Драматичні епізоди чередувались із танцями та піснями. На завершення ляльку-"шуляка" розривали на частини і кожна учасниця бенкету викупала свою хустку:

А ми того шуляченька
Розірвемо на троє:
Тобі, кумцю, ніжки,
Тобі, головонька,
Мені серединка.
Гай, гай, гай!

Збираючись разом для того, щоб "гонити шуляка", заміжні жінки обов'язково згадували своїх померлих дітей (особливо нехрещених). Подоляни вірили, що на зелені свята вони з'являються на городах та хлібних нивах в образі "мавок". Зустріч з ними могла закінчитися смертю.

На території Поділля досить довго жили традиції давнього свята літнього сонцестояння - Купала, або Івана Купала (24 червня). В ніч перед святом парубки складали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер і т.п. Запалити їх, в стародавні часи доручали кільком дідам, які повинні були до появи вечірньої зорі одним із примітивних способів добути вогонь. Купальським багаттям приписувалась очисна сила. Вірили, що стрибаючи через них, можна позбутися всіх хвороб, наговорів та безплідності. В їх вогні матері спалювали сорочки хворих дітей, сподіваючись на те, що після цього вони вилікуються. На основі того, успішним чи невдалим був стрибок через багаття, дівчата та парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній буде шлюб. Колись цим пргнозам надавали серйозного значення, але з часом вони перетворились на молодіжну забаву.

Прикрашання ритуального дерева ("гільця", "купайла"), яке займало центральне місце у святі, було справою дівчат. Зазвичай для цього рубали гілку верби, рідше - берези, ясена, вишні, черешні. Її оздоблювали різноманітними польовими і луговими квітами, а нерідко ще і паперовими стрічками, запаленими свічками і т.п. Поклавши на голову вінки з різного зілля й квіток, дівчата водили біля "гільця" кругові танки і співали приурочені до свята пісні. У тематиці цих пісень переважали мотиви кохання, майбутнього шлюбу.

Характерним моментом купальського ритуалу було суперництво між дівчатами та парубками. Останні намагалися будь-яким способом відібрати у дівчат купальське дерево і зламати його. З-за цього "гільце" доводилось кілька разів підміняти. Аби хлопці "попекли" собі руки, нерідко виготовляли дублікат ритуального дерева з будяків, терну і кропиви. В процесі боротьби за "купайло" парубки і дівчата обмінювались дошкульними пісеньками та жартами:

На городі липух, липух,
А нашим хлопцям живіт попух,
Ой нехай пухнуть, нехай знають,
Нехай наше купайло не ламають.

У багатьох подільських селах ритуальне дерево купали у воді, а потім з криком і сміхом розламували дерево на частини так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Найспритніші намагались відломити вершечок, який мав принести успіх. Шматочки "купайла" обов'язково несли на городи і клали там, щоб краще росли огірки. Іноді їх кріпили під стріхою - щоб було багатство - чи кидали у річку - щоб дощ йшов. На півдні Поділля була широко поширена традиція обв'язувати гілочку довжиною 30-40 см. плодами стиглих вишень. Ці святкові атрибути користуються популярністю і в наш час, гілки дарують дітям і дорослим.

Широкого розповсюдження мав звичай ворожіння за купальськими вінками. Їх кидали у воду і спостерігали за тим, як вони пливли. Вірили, що дівчина, чий вінок плив швидше за всіх, раніше за інших вийде заміж.

Купальську ніч вважали чарівною. В цю ніч пробуджувалась "нечиста" сила. Ввечері перед Купалом телятко пускали до корови, щоб відьми не могли їм нашкодити.

Більшість повір'їв було пов'язано з папороттю, квітка якої неначебто зацвітала опівночі. Щоб здобути її, треба було підписати договір з чортом. Тому, хто знаходив квітку папоротті, відкривались різні скарби та таємниці. В купальську ніч села нагадували потревожений вулик: до ранку дзвеніли пісні і не закінчувались жарти. Життєрадісний характер народного свята суперечив нормам християнського асктизму, тому протягом віків церква вела постійну, жорстоку, хоча і безрезультатну, боротьбу.

У Кам'янець-Подільському, де до XX ст. зберігся Івано-Предтеченський собор, свято Купала відзначали як храмове. До нього приурочувався великий ярмарок. За традицією, у навколишніх селах після ярмарка робили перший зажинок, вірячи, що це позитивно вплине на майбутній врожай.

Апогеєм аграрно-господарського року подільського селянина було свято обжинків. У Гусятинському повіті довго зберігався звичай колядування на першому снопі. Майже повсюди побутувала "спасова борода", яку зав'язували з останніх пучечків невижатого колосся й лишали на хлібній ниві. З останніх колосків женці в'язали гарний сніп і вінок. Прикрашений квітами та стрічками, вінок одягали на голову найгарнішої дівчини. Зі снопом у руках, у супроводі натовпу жниць і косарів вона йшла до двору господаря поля. Усі урочисто виконували пісні. В них звучали радість хлібороба з приводу успішних жнив, гордість за свою працю. На різні лади вони вихваляли багатий урожай та щедрість господаря. В піснях звучав мотив обрядового частування:

А вже сонце заходить,
А місяченько сходить,
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Жніте, женчики, жниво,
Буде горілка й пиво.

З традиційними побажаннями господарю урочисто вручали сніп та вінок. Цей вінок зберігався у хліві до весни, коли зерном з нього починали сівбу.

на страницу Традиций

Календарные праздники и обряды (продолжение)

На всей территории Подолья были распространены новогодние церемониальные обходы ряженых - "Меланка". Центральную роль - "Меланки" - исполнял парубок, одетый в народную одежду девушки. Все остальные карнавальные роли по традиции также исполняли неженатые парубки. Одним из символических компонентов "Меланки" были новогодняя вспашка и посев.

Постепенно этот праздник перешел в народную забаву. Парубки собирались группами, нанимали музыканта, и ходили под окна хат, где были девчата на выданье. Парубки пели песни, где возвеличивали родителей девушки, а главным образом, и саму дивчину. Обряды в каждом доме завершались традиционной просьбой награды - "пряжи на намитку, и св. Николаю на очкур".

Популярным персонажем новогодних обрядов был "медведь". Его изображал парень, обвязанный гороховой соломой или одетый в вывернутый кожух. Вместе со своим поводырем - "цыганом" - он разыгрывал веселые сценки из репертуара путешествующих скоморохов-медвежатников. На "Василя" было принято вводить в хату украшенного цветами коня, называя его при этом "полазным". Иногда "венчевать" с конем ходили на второй день Рождества. В прошлом столетии представители духовенства и помещиков также придерживались обычая новогоднего "полазника"-животного. Слуги брали лошадь, вола и барана, украшали их поясами, колосьями, калиной, барвинком и в таком виде приводили в дом хозяина, поздравляя с Новым годом, новым счастьем.

Было принято в селах Подолья новогоднее сеяние зерном, которое сохранилось и в наши дни. Символическое сеяние совершают и взрослые и дети. В хате раскидывают на полу и столе хлебные зерна, провозглашая традиционные поздравления: "Сею, сею, посеваю, c Новым годом поздравляю" или "Сейся, родися, жито-пшеница, в Новый год и на Василя". По поверьям, эти зерна могли исполнять роль оберега. Хозяева иногда обсыпали окна.

Рождественско-новогодние ритуалы заканчивались праздником Богоявления, известным в народе как "Крещение" (Иордань, Ардан). Вечер перед этим днем называли щедрым, вторым святвечером, голодной кутьей или второй вилией. На второй святвечер, как и перед Рождеством, удерживались от домашних работ, постились, готовили кутью. Центральное место в праздновании Богоявления занимали обряды, связанные с водой.

Обязательным был поход в церковь, где святили воду. Этой водой начинали трапезу, ею же каждый хозяин кропил всех членов семьи, хату, другие строения, колодцы. Еще на голодную кутью готовили коржики с медом - "подпалки". Перед ужином отец, сын или брат отца шел с подпалком в хлев, кропил там все водой, писал кресты мелом на дверях и воротах и ел подпалок, чтоб "спастись от злых духов".

На основной территории Подолья щедровали не на Новый год, а перед Крещением. В этих обрядах не принимали участия ряженые. Парубки и девчата исполняли под окнами поздравительные песни, обязательно повторяя: "Щедрый вечер, добрый вечер".

Кульминационным моментом церковного праздника Иордани было погружение священником креста в воду, после чего она считалась освященной. За древней традицией, эта традиция происходила под открытым небом, на берегах рек, ручьев и озер. Перед этим изо льда вырезали большой крест, прорубали прорубь. Скульптурное изображение креста устанавливали вертикально и обливали квасом из свеклы, отчего оно приобретало красный цвет. Было принято украшать крест барвинком и ветвями сосны. В день водосвятия в селах и городах устраивали многолюдные шествия к речке. Кроме икон и церковных хоругвей участники этих процессий несли зажженные "троицы" - три свечи, перевитые зеленью васильков, чабреца и других цветов. В небо подбрасывали голубей, украшенных цветными бумажными лентами, которые символизировали появление "духа божьего". Идущие на водосвятие, женщины несли вместе с "троицей" самодельные "иорданские" платки из грубого полотна. Их сжигали вместе со свечами. "Иорданским" платкам приписывалась целебная сила. Универсальным лекарством от всех болезней считалась "иорданская" вода. Наполненные ею, бутылочки стояли наготове в каждой сельской хате.

После Крещения в подольских селах начинался новый свадебный сезон, который продолжался до Великого поста. Зимние мясницы в народно-бытовом календаре были временем веселья и отдыха. Молодежь собиралась на вечерницы, семейные устраивали складчину, ходили друг к другу в гости. С целью приблизить весну, пекли большую буханку хлеба и обносили ею "за солнцем" вокруг хаты.

2 февраля отмечался праздник Стретенья. В этот день, за поверьем, зима встречалась с летом и боролась с ним. Лето воплощалось в образе скромной девушки, украшенной нежными цветами, а зима - в образе буйной женщины, голова у нее была, как бочка, а губы, как ведра. До восхода солнца набирали воду в колодцах. Эта "стретенская" вода считалась целительной.

Перед Великим постом, который продолжался семь недель до Пасхи, в традиционном питании много внимания уделяли мясным и молочным блюдам.

На Подолье Масляницу не справляли с особыми церемониями: катались на лошадях, ходили друг к другу в гости, готовили вареники, угощали водкой. Масляницу изображала замужняя женщина, которую со смехом и шутками возили по селу ее соседки. Еще неженатому парубку, который попадет в руки, дивчина или даже баба привязывала к руке или к ноге кусок дерева - обычно скалку - колодку. Будто бы за то, что не женился в прошлом году. Кому привяжут колодку, тот должен откупиться - заплатить тем, кто привязал. На Масляницу парубки угощали девчат водкой, пивом, сладостями - "покупали колодку". В благодарность за это каждая дивчина вышивала перкалевый платок, украшая его цветами и инициалами своего избранника. Вместе с 2-4 писанками она вручала ее парубку на Пасху - "возвращала колодку". Такие ритуализированные дарения выражали взаимные симпатии молодых людей и нередко завершались свадьбами.

Ряд обычаев и поверий приурочивали к началу Великого поста - "жилавого понедельника". В этот день выпекали коржики - "желавники". Сажая их в печь, хозяйка выкладывала на каждый из них крестик из соломы. Зависимо от того, как пеклись "желавники", судили про здоровье членов семьи в будущем.

На Великий пост, когда земля очищалась от снега, девчата зазывали весну:

А уже весна воскресла,
Что ты нам принесла?
Принесла вам росу,
Девичью красу.
Эй, девчата, весна красна,
Зелье зеленое.

Среди весенних праздников у подолян наибольшим богатством обрядов и обычаев выделялся пасхальный цикл. Установленный христианской церковью в честь "чудесного воскресения Иисуса Христа", праздник Пасхи в народной жизни крепко придерживался древнего язычества. К таким элементам нужно отнести выпечку печенья, окрашивание яиц, весенние игры и танцы молодежи, культ предков, очистительные обряды и т.п. После "середпостья", которое делило Великий пост на две равные части, в народном календаре подолян была "белая", "верная", "страстная" неделя. На "белую" неделю белили хаты и сеяли рассаду капусты. В "вербное" воскресенье приносили из церкви освященные ветви вербы и похлопывали ею всех членов семьи и скот, приговаривая: "Лоза бьет, не я бью, за неделю Пасха". Позднее этой веткой первый раз выгоняли коров в стадо.

От "вербного" воскресенья начиналась активная подготовка к Пасхе: варили яйца и писали "писанки", красили "галунки", готовили колбасы, пекли печенье, включая обязательную пшеничную пасху и сладкую бабу. Освященные в церкви пасхальные блюда считались сильнодействующими магическими и лечебными средствами. Так свяченым маком на Юрия обсыпали хлев, чтоб уберечься от ведьм, свяченым салом лечили коров, свяченым хлебом лечили горло. Существовало поверье, что остатки пасхальной пищи - кости и др., закопанные на краю пашни, могут спасти урожай от града.

В "страстный", или "чистый" четверг перед Пасхой на Подолье было в обычае "чистить" жеребцов и свиней. Вечером этого же дня хозяйка старалась принести из церкви зажженную "страстную" свечку. Ей выжигали кресты на двери и потолке. При помощи "страстной" свечки пытались лечить лихорадку, давали в руки умирающим, что давало облегчение в предсмертной агонии. По народным поверьям, свеча могла избавить от грозового ливня или пожара, возникшего от молнии.

В ночь с субботы на воскресенье, на холмах или возле церкви разводили костры. Каждая семья в семье должна была выделить дрова для общего огня. Тех, кто забывал про эту обязанность, наказывали тем, что воровали какую-нибудь деревянную вещь из хозяйства. Подготовкой большого коллективного костра, который должен был гореть всю ночь, занимались парубки.

Весной древние славяне-хлеборобы весело отмечали праздник пробуждения земли от зимнего сна, появление первых листьев на деревьях. Этот праздник происходил в священных рощах - "гаях" -, где исполнялись ритуальные песни и танцы - "гаивки". Когда христианская церковь не смогла уничтожить эту традицию, она вынуждена была приспособить ее к Пасхе.

За традицией, массовое пасхальное гулянье происходило во дворе возле церкви - на кладбище. На "гаивки" собиралось все село. Люди одевались в наилучшие свои одежды, обменивались традиционными приветствиями: "Христос воскрес!" - "Воистину воскрес!", дарили друг другу писанки и крашанки (галунки). Девчата возвращали своим возлюбленным "колодки".

Разнообразными были пасхальные забавы. Начиная с воскресенья, на протяжении трех дней всем прихожанам разрешалось звонить в церковный колокол. Больше всех этим правом пользовались дети. Пасхальному колоколу приписывалась определенная ритуальная роль. Считалось, что он отпугивает "нечистую" силу и способствует тому, "чтоб гречка родила". Кроме колоколов, ритуальный шум создавали при помощи разнообразных самодельных приспособлений. Мальчики-подростки стреляли на Пасху из самострелов - "моздырей". Самой важной частью пасхального гулянья под открытым небом считались игры, песни и танцы. Молодежь соседних сел соревновалась между собой в том, кто лучше организует "гаивки". Различали игры детские, парубоцкие, девичьи, смешанные и общие. Популярной детской игрой на Пасху было "цоканье" - разбитие яиц. Сначала "цокались" "носками", потом "гузками". Тот, кому удавалось разбить яйцо соперника, забирал его яйцо себе, как выигрыш. Парубоцкие игры - "поп", "черт", "харлай", "кашу варить", "длинной лозы" и другие - имели спортивный, молодецкий характер состязаний. В девичьих играх - "шум", "кострубонька", "мак", "кривой танец" - испытывались художественные способности участниц - умение танцевать, петь, перевоплощаться в определенный образ. Не зря пасхальные игры считались в народе настоящей ярмаркой нареченных.

Каждая "гаивка" исполнялась, как драматическая сценка. Чаще всего в них были мотивы весеннего обновления природы, любви, семейной жизни. Нередко водились хороводы - круговые и ключевые. К круговым относились танцы "мак сеять", "перепелка", "зайчик", "ящерица", "король", "нелюб" и т.п., к ключевым - "галка", "чечетка", "воробей", "кривой танец", "шум", "просо сеять" и другие. В игре "Горошек", например, пели:

Вийся, горошек, в два стручки,
Зароди, боже, чотири,
Щоб ся парубки женили
Та на весилля просили.

В хороводе-песне "Огирочки" девушки изображали, как вьется огурец и припевали:

А вейтеся и огирочки, 
Зеленые пупьяночки.
Тож ся вьют (2).
А други ся приглядают,
Чи хороше розцвитают,
Тож цвитут (2).

Интересной парубоцкой игрой была "Башня". Искусство "строить башни" состояло в том, что на плечи пятерых самых сильных парней становились четверо, на них - трое, еще выше - двое и наконец - один. Многоярусная акробатическая композиция не просто стояла, но и двигалась танцуя, что требовало от исполнителей большой согласованности в движениях. Такой "башней" заканчивались "гаивки". Во многих селах Подолья в последний день пасхальных праздников все крестьяне, взявшись за руки, "обнимали церковь" и три раза обходили ее, напевая обрядовые песни.

Позднее, каждая девушка к Пасхе готовила своему кавалеру украшение в виде цветка, букета или сердца из материи и картона. Это украшение ("котильен") отделывалось бисером. На праздничном вечере в клубе, когда оглашался "котильеновый вальс", девушка вручала подарок парубку, тем самым публично заявляя о своей симпатии. В ответ кавалер должен был протанцевать с девушкой, а потом угостить ее сладким. Таким образом, древний обычай "колодки" перешел в "котильены".

В некоторых местностях Подолья и в XIX ст. сберегался обычай провозглашения пасхальных стихов. Эти произведения имели юмористический характер и были рассчитаны на то, чтоб веселить толпу. Как правило, их читали с колокольни путешествующие школяры - "бакаляры", которые таким образом зарабатывали себе на жизнь.

На второй день после Пасхи мужчины ходили поздравлять попа, пана и друг друга. При этом обменивались крашанками или писанками. На третий день женщины ходили поздравлять попадью, панну и друг друга. Они ходили с калачами, также христосывались и обменивались писанками.

Был широко известен обряд обливания на первый или второй день Пасхи. Обливалась водой большей частью молодежь и дети. Позднее было принято, чтоб парубок обрызгивал свою девушку духами. За традицией, девчата могли откупиться от обливания определенным количеством крашанок или писанок.

В весеннем цикле подолян большое значение имели обряды, связанные с культом предков. На ранней стадии после принятия христианства пасхальные игры - "гаивки" - проходили непосредственно возле могил предков. Кладбища, отведенные в определенное место, появились сравнительно недавно. До этого подоляне хоронили своих родственников у церковной ограды. Умерших на Восточном Подолье навещали, как правило, в первое воскресенье после Пасхи - "проводы". На кладбище несли яйца, пасху, другую пищу, обедали на могилах. В некоторых местностях, было принято повязывать на кресты рушники. В этот день обязательно кормили старцев и щедро давали милостыню за "упокой души". Такие обычаи или отдельные их части и сейчас живут в селах и городах.

С культом предков, очевидно, связан и праздник "Рахманская Пасха", который подоляне отмечали в первую среду-четверг после Пасхи. За мифологическими представлениями, рахмане - христианский народ, который живет в подземном царстве, где властвует вечное блаженство, потому там люди не знают счет времени. Чтоб сообщить им про приход "светлого воскресенья", надо было бросать в реки первую скорлупу пасхальных яиц.

Комплекс обычаев и обрядов был посвящен ко дню Юрия (23 апреля). Считалось, что, если "на Юрия спрячется в жите курица", будет хороший урожай. Было принято бросать в озимую пшеницу кости от мясного блюда (чаще всего - кости пасхального поросенка). А ночью хозяева зажигали свечки в хлевах, обсыпали коров свяченым маком, исполняли другие магические церемонии, чтоб защититься от пагубного влияния ведьм.

Окончание весеннего и начало летнего цикла календарных праздников у восточных славян были связаны с троицко-русальными обрядами. На зеленые свята украинцы Подолья обязательно обмахивали двор, хаты, хозяйские постройки зелеными ветвями деревьев: клена, вербы, липы, акации, березы, ясеня, ореха, дуба. Нежелательным деревом считалась осина, на которой повесился Иуда Искариот. Обычно, ветки закрепляли на крышах, на воротах, возле окон, за иконами. Одновременно полы застилали пахучими травами: осиной, любистком, мятой, пижмой и др. Особенной популярностью пользовался аир (Acorus calamus), известный на Подолье как татарское зелье. Рассказывали легенды о том, что эта трава растет там, где проходили пути татарских набегов на Украину.

На зеленые свята, как и на "проводы", навещали умерших родственников. При этом, в некоторых местностях северной зоны, могилы также обсыпали татарским зельем. Тут же, на кладбище устраивали панихиды и общие поминальные трапезы. Эта традиция в немного другой форме существует и сегодня.

Некоторые троицкие обряды носили ярко выраженный земледельческий характер. От Троицы начинался период поста - Петровка. В первый понедельник поста на Подолье отмечали праздник "розгры", или "русалии". Чаще всего в этот день проходил обряд "гнать шуляка" (ястреба). Специфическая особенность обряда "гнать шуляка" была в том, что его исполняли замужние женщины. На второй день зеленых свят, собравшись утром в "шинку" (трактире), они ставили друг другу "могорыч". Такие празднования были необходимы для сохранения цыплят от ястреба. Иногда из веточек, платочков и других подручных материалов изготавливали куклу - "шуляка". Положив рядом с ней несколько зерен, а также хлеб, лук, творог, сыр и мясо, имитировали кормежку хищника. Сидя вокруг, женщины приговаривали к нему, щедро заливая слова водкой: "Не смотри на цыплят, а смотри на падаль", "Не иди к курам, а иди к падали". В процессе праздника разыгрывались разнообразные сценки из жизни "шуляка" (свадьба, рождение птенца и т.п.). Драматические эпизоды чередовались с танцами и песнями. В самом конце куклу-"шуляка" разрывали на части и каждая участница бенкета выкупала свой платок:

А мы того шуляченька
Разорвем на трое:
Тебе, кума, ножки,
Тебе головка,
А мне серединка,
Гай, гай,гай!

Собираясь вместе для того, чтоб "гнать шуляка", замужние женщины обязательно вспоминали своих умерших детей (особенно некрещенных). Подоляне верили, что на зеленые свята они появлялись на огородах и хлебных нивах в образе "мавок". Встреча с ними могла закончиться смертью.

На территории Подолья довольно долго жили традиции древнего праздника летнего равноденствия - Купала, или Ивана Купала (24 июня). В ночь перед праздником парубки складывали большие кучи хвороста на холмах, берегах рек, озер и т.п. Зажечь их, в древности, поручали нескольким дедам, которые должны были, до появления вечерней звезды, одним из примитивных способов добыть огонь. Купальским кострам приписывалась очистительная сила. Верили, что прыгая через них, можно избавиться от болезней, наговоров и бесплодности. В их огне матери сжигали сорочки больных детей, надеясь, что после этого они выздоровеют. На основании того, удачным или неудачным оказался прыжок через огонь, девушки и парубки ворожили о своем будущем, ранний или поздний будет брак. Когда-то этим прогнозам придавалось большое значение, но со временем они превратились в молодежную забаву.

Украшение ритуального дерева ("гильця", "купайло"), которое занимало центральное место в празднике, было девичьим занятием. Обычно для этого срубали ветку вербы, реже - березы, вишни, черешни. Ее украшали разнообразными полевыми и луговыми цветами, а нередко еще и бумажными лентами, зажженными свечами и другими украшениями. Положив на голову венки из разной зелени и цветов, девчата водили вокруг "купайла" хороводы и пели купальские песни. В тематике этих песен преобладали мотивы любви, будущему браку.

Характерным моментом купальского ритуала было соперничество между девчатами и парубками. Последние старались любым способом отобрать у девчат купальское дерево и сламать его. Из-за этого "гильце" приходилось несколько раз подменивать. Чтоб парни "обожгли" руки, нередко изготавливался дубликат ритуального дерева из сорняков, терновника, крапивы и пырея. В процессе борьбы за "купайло" парубки и девчата обменивались озорными песенками и шутками:

На огороде лопух, лопух,
А у наших парубков живот попух,
Ой пусть пухнет, пускай знают,
Пусть наше купайло не ламают.

Во многих подольских селах ритуальное дерево купали в воде, а потом с криком и смехом ломали его на части так, чтоб каждой девушке досталась веточка. Самые ловкие старались отломать вершок, который должен был принести счастье. Куски "купайла" обязательно несли на огороды и ложили там, чтоб лучше росли огурцы. Иногда их закрепляли под крышу - чтоб богатство было - или бросали в реку - чтоб дождь шел. На юге Подолья была широко распространена традиция обвязывать палочку длинной 30-40 см. плодами зрелых вишен. Эти праздничные атрибуты пользуются популярностью и в наше время, ветви дарят детям и взрослым.

Был широко известен обычай гадания по купальским венкам. Их бросали в воду и наблюдали за тем, как они плыли. Верили, что девушка, чей венок плыл быстрее всех, раньше других выйдет замуж.

Купальскую ночь считали волшебной. В эту ночь пробуждалась "нечистая" сила. Вечером перед Купалой пускают на всю ночь теленка к корове, чтоб ведьма не могла ничем навредить.

Множество поверий было связано с папоротником, цветок которого, по поверьям, цвел лишь несколько секунд в полночь. Чтоб достать ее, надо было подписать договор с дьяволом. Тому, кто находил цветок папоротника, открывались разные сокровища и тайны. В купальскую ночь села напоминали встревоженные ульи: до утра звенели песни и не кончались шутки. Жизнерадостный характер народного праздника противоречил христианскому аскетизму, потому на протяжении веков церковь вела постоянную, беспощадную, хотя и безрезультатную, борьбу.

В Каменце-Подольском, где до XX ст. сохранялся Ивано-Предтеченский собор, праздник Ивана Купала справляли как храмовый. К нему приурочивали большую ярмарку. За традицией в прилегающих селах после ярмарки делали первый зажинок, веря, что это хорошо повлияет на будущий урожай.

Апогеем аграрно-хозяйственного года подольского крестьянина был праздник жатвы. В Гусятинском уезде долго сберегался обычай колядования на первом снопе. Почти везде бытовала "спасова борода", которую завязывали на последних пучках невыжатых колосков и оставляли на ниве. С последних колосьев жнецы вязали красивый сноп и венок. Украшенный цветами и ленточками, венок одевали на голову самой красивой девушки. Со снопом в руках, в сопровождении толпы жниц и косарей она шла ко двору хозяина поля. Все торжественно исполняли жатвенные песни. В них звучали радость хлебороба по поводу успешной жатвы, гордость за свой труд. На все лады они восхваляли богатый урожай и щедрость хозяина. В песнях звучал мотив обрядового привечания:

А уже солнце заходит,
А месяц восходит, 
Жнецы уже дожинают,
Спелое лето кончают.
Жните, жнецы, жниво,
Будет горилка и пиво.

С традиционными пожеланиями хозяину торжественно вручали сноп и венок. Этот венок хранился в амбаре до весны, когда зерном из него начинали посев..